ЗБРУЧ: Хто такі покидьки?

Спокійне і водночас вакханальне людське будення у радянський та пострадянський час; ідеологічна занепокоєність попід руку з аполітичністю; неосяжна материнська любов всуміш із пасивною ненавистю між батьками та дітьми.

«Тілесне» заробітчанство, намагання вижити будь-яким способом, домашнє фізичне і психологічне насилля над людиною як одні з найпоказовіших явищ радянського суспільства та повільної пострадянської трансформації.

Саме про це, але не лише про це, прем’єра, що відбулася у  грудні в Львівському академічному театрі ім. Лесі Українки. «Мої родичі та інші покидьки» – вистава, базована на сімейній сазі Лєни Лягушонкової «Мати Горького» у режисурі Ігоря Білиця. Про чию родину мова та хто, власне, ті інші покидьки?

На порозі Театру Лесі нас стрічає диско-атмосфера («у-у-у, прєкрасная Діана»). І символічно, бо ж скоро глядачі дізнаються, що Діана (Анна Єпатко/Катерина Кудлач) – то головна героїня дійства, про яку довідуємось із вуст двох сестер-оповідачок V і W (V – Зоряна Дибовська/Софія Лешишак; W – Анастасія Лісовська/Оксана Цимбаліст), що провадять доволі простий діалог у вільному просторі з екраном-задником (сценограф – Володимир Стецькович) та посеред постійного броунівського руху інших акторів на сцені.

Доля малої людини, повна дрібних для «імперських» масштабів, але неохопних для однієї особи перипетій, – у фокусі вистави. Ба більше, родина фекально-овочевої імперії – Діанка та її покидьки-родичі – це вдала метонімія на усе радянське та пострадянське суспільство. Життя Діанки – пересічне й невиняткове: тут і цькування однокласників за краще фінансове становище, і небажана вагітність від грека, з яким познайомилися на дискотеці, і довгі роки опіки над сином Женькою (Віталій Гордієнко/ Михайло Понзель), який поневіряється і постійно впадає у крайнощі: алкоголь, наркотики, злодіяння.

У чому особливість Діанки, яка хотіла стати не радянською людиною, а молодою мамою? Вона – уособлення архетипу матері з великою і непоясненною любов’ю, що засліплює і спонукає до безкінечної жертовності. Вона – мати Горького. Тільки у Горького образ матері-жертовниці викристалізовується поступово, а у Лягушонкової Діанка заради сина готова на все з самого початку. Мати Горького починає вірити в революційну ідею, за яку стоїть її син. А «справжня мати Горького» краде гроші, призначені на операцію внучки, і знову їде до сина Жені, везучи туалетний папір «по понятіях».

Уривками у виставі чуємо й голоси оповідачок про власні життя і болі на канві радянської історії: про соціальну нерівність і просту дитячу заздрість, що переростала в насилля («Чому бути побитим соромно, а бити – ні?»), про мрії альтернативного до СРСР місця народження, де не довелося б палити волосся перекисом водню і де ніколи б не побили і не надягли трусів на голову; ба навіть про альтернативного батька, не «низькорослого єврея, а синьоокого арійця». Бачимо і те, що відбувається «на задвірках»: рвання простирадел – попередниць тампонів, привезених із Прибалтики, – буденних явищ, що неодмінно супроводжували життя пересічних жінок.

Свою роль мали й екстрабуденні (для глядача/-ки у першу чергу) події, як-от поїздка батька у Москву за апельсинами та шпалерами, і за гумовою божою корівкою, що довела до сліз, бо «Я від Москви очікувала більшого!»; і заробітки на будівництві у Чорнобильській зоні, і поява власної квартири з книжковою шафою, на якій ще довго не з’являлися книги. Все це – нагадування про базові принципи функціонування системи і намагання людини існувати в ній.

Проте у тексті немає жодної нищівної критики режиму, як і немає типових для сучасного театру акцентів травматичного минулого (про Голодомор чуємо тільки в одній репліці!). Може, через простоту і наївність оповідачок, які радше б повірили в те, що колорадських жуків з небес скидали американці, аби вчинити той самий голод. Зате відчувається жаль того, що його кон’юнктура забрала добрячий шмат життя, який герої/-ні могли прожити по-іншому. Це застережлива оповідь про те, як сукупність буденних і, здавалось би, невиняткових обставин ламала людей і викорінювала із них людське: а от від грека, наприклад, пахло морем, а не людськими «добривами»!.

Очевидно, що оповідачки і герої оповіді – люди посередині, або й навіть поза системою (згадаймо твердження антрополога Олексія Юрчака про «позаприсутніх» людей радянського режиму: тих, хто не були ревними послідовниками ідеології, але й не виявляли жодного спротиву). Сестри, до прикладу, зізнаються, що читали і журнал «Работница» і «непрограмного» Гемінґвея, їздили в Луганськ на концерт Висоцького і в філармонію, себто мали зовсім нетиповий набір якісних характеристик «типової радянської людини». Поряд із цим у тексті бачимо й відвертий стьоб: «Навіть мультик про Дональд Дака не такий мені цікавий, як культ особи Сталіна».

«Мої родичі та інші покидьки» – ще й добра спроба знову нагадати про те, звідки і хто ми, зревізувати список своїх «соромно», але також і спроба помислити про сучасні політичні та соціальні трансформації, вплетені, знову ж таки, в життєві історії простих людей, які поруч. Тут і рвотний рефлекс у однієї з сестер після алкогольної інтоксикації чи то радше після перегляду ток-шоу з ветеранами Червоної армії та УПА («Мене цілий день нудило ХХ століттям»), і пристосуванство Нінки Варламової, другої дружини Женьки («Коли розпочалася війна, до Нінки по черзі ходили сєпари й атошники. І всі знали, що в Нінки – СНІД»), і дискусії про вибори як подію для тих, хто бажає м’яса, а хто – морквяно-цибулевих котлет із 90-х.

Найважливішими залишаються не твердження, а питання: про тітку, яка хороша людина і взяла участь у референдумі, про Діда Мороза, розіп’ятого на танку, про те, чому люди вважають, що радянське золото – найдорожче, та як бути із долями родичів, близьких чи просто знайомих, яким трохи менше пощастило в житті і за яких нам може бути соромно, але, зрештою, це сором, який і ми відчуваємо й на собі.

З театру виходять люди, обговорюючи побачене та замислюючись над тим, чого у «Моїх родичах…» більше: доброї літературної основи чи енергійної сценічної гри. Кожен ухоплюється за щось дуже близьке чи то радше за те, що болить, а такого у виставі – вдосталь. На запитання «Як тобі?», мій друг відповідає: «До біса знайомо». Дивно однак, що вистава стає близькою і міленіалам – людям, які могли засвідчити лише чверть явищ, про які йшлося у виставі. Але у них є змога «фантомного пригадування» як з власних родинних саг, так і прочитання універсального для країн Варшавської співдружності досвіду  «комунізму» у творах Славенки Дракуліч. Відтак, у них є специфічна оптика сприйняття і дешифрувальний ключ, що через гіркий гумор розкривають гуманістичний сенс цієї трагікомедії.

Авторка – Ірина Степаняк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *