ЛЮБА ІЛЬНИЦЬКА: Що ти знаєш про вугілля?

…запитує команда Львівського академічного театру ім. Лесі Українки у новій виставі «Горизонт 200», що реалізована в межах проекту «Остання неділя серпня», присвяченого темі українських шахтарів.

Близько півтора року тому Мистецька майстерня «Драбина» спільно з Театром ім. Лесі Українки розпочали збір документального матеріалу та роботу над  драматургією до цього проекту. Над текстом працювали Оксана Данчук, керівниця літературно-драматургічної частини і Олена Апчел, головна режисерка Театру ім. Лесі Українки. Постановку здійснила Олена Апчел.

Досвід, набутий в експедиціях на шахтах Львівсько-Волинського та Донецького вугільних басейнів, і записані інтерв’ю послужили авторкам і акторам радше претекстом до розмови не лише про шахтарів, а й про систему цінностей, постколоніальне суспільство, патріотизм, про те,  як професія може формувати мікросоціум всередині держави й стати маркером «іншого», про те, що таких мікросоціумів безліч, як і професій, і кожен з нас належить до котрогось та переважно вкрай мало знає про соціуми інших.

«Горизонт 200» це вистава постдокументальна, тож, маючи великий багаж матеріалу і широкий контекст довкола вихідної точки, творці проекту пішли далі документалістики й відкрито варіюють способи презентації та інтерпретації документа, демонструючи, як спосіб акторського виконання, нюансування тексту впливає на звучання і сприйняття матеріалу. Вони розбудовують художню форму, у якій перформативні монологи акторів чергуються з ігровими сюрреалістичними  сценами, піснями й пластичними етюдами. Та, водночас, особистості працівників шахт, мешканців і мешканок шахтарських містечок, з якими спілкувалася команда проекту, не губляться, не стають об’єктами, на яких хтось дивитись згори, щоб дослідити, а потім у потрібному ракурсі репрезентувати.

Так само особистості актрис і акторів не прикриваються персонажами: висловлюються у першій особі, рефлексують на тему вистави і окремих сцен, розмірковують про нездатність актора/актриси транслювати чужий досвід шляхом «перевтілення», грають самих себе –  групу акторів на екскурсії у шахті. Ця подорож акторів у шахту стає стрижнем вистави, до якого раз у раз повертається дія у цій нелінійній розповіді, що побудована із окремих змонтованих сцен. Актори мандрують спершу вниз, під землю, спускаючись ліфтом на рівень – 2000 м (це і є «горизонт 200», як його називають шахтарі), потім все далі вглиб, оглядаючи внутрішню інфраструктуру шахти, випробовуючи спорядження, аж поки сягають темряви і занурюються в нетрі власної свідомості.

Акторський ансамбль, абсолютно органічне і легке існування кожного й кожної в ньому захоплює: феноменальний потік свідомості у монолозі Зоряни Дибовської про своє ставлення до Донецька, ефемерний діалог Анастасії Лісовської і духа загиблого шахтаря у виконанні Василя Сидорка, що перегукується із Алісою в Задзеркаллі, жіноча трійка Світлана Мельник, Галя-Марія Павлик і Зоряна Дибовська у чуттєвій сцені дружин шахтарів, Роман Кривдик, Андрій Кравчук і Володимир Пантєлєєв у іронічному читанні документального тексту і, звісно, монологи шахтарів у майстерному виконанні Сергія Литвиненка.

Не обійшлося й без «роялю у кущах» – співачка у трояндовій сукні (натяк на «рози Донбасу») Оксана Цимбаліст виконує джазові пісні про вугілля, індустріалізацію, постдраматичний театр і означує нову еру пісні в українській театральній традиції. Музику до пісень створила харків’янка Олександра Малацковська, яка в останні роки багато пише саме для театральних проектів, тексти – Олена Апчел. Музика тут заслуговує окремої уваги, –  нарешті на зміну неякісним фонограмам, тужливим народним пісням, строкатому підбору, що здебільшого забезпечують емоційну подушку  акторам державних театрів, приходить свіжа, яскрава авторська музика у першокласному живому виконанні.

Та, попри легкість і тонкий комізм, це серйозна вистава про важливі питання. Проблематика прошиває виставу, виринаючи тут і там то у діалозі, то окремою фразою, чи німою пластичною сценою, зрештою, сценічним знаком. Актори відкрито проголошують: «Ні ілюстрації!» і знаходять способи,  як несподівано і влучно обманути наші очікування, заскочити зненацька змістами, рішеннями, парадоксальними ракурсами погляду на тему. Лише в одній сцені грішать шаблонною персоніфікацією:  жінка в білій сорочці/халаті народжує вугілля, як земля, яка віддає й віддає копалини. Абсолютно приголомшливим для мене є стрибок з платформи шахтарської тематики вглиб проблеми екології та індустріалізації. У сцені відспівування індустріалізації творці ставлять під сумнів цінності, що були рушієм технічного прогресу XX ст., щоб врешті заявити: посаг, що його лишили нам батьки і діди –  це спустошення і вмирання, їхні-наші цілі, плани, ідеали розсипаються так само швидко, як вичерпуються поклади корисних копалин і тануть льодовики.

У другій частині на перший план виходять рефлексії про сучасне театральне мистецтво. Передбачаючи, що публіка неминуче проводитиме паралелі з виставами Рози Саркісян (зокрема її «Прекрасними, прекрасними, прекрасними часами» у Першому театрі), а колеги порівняють першу сцену вистави з початком «ДПЮ» харківського театру «Перекрасні квіти» та вказуватимуть на запозичення перформативних прийомів від західноєвропейських сусідів, Олена Апчел діє на випередження і вводить пісню про незрозумілість сучасного театру (назвімо його постдраматичним) й сцену сварки двох українських режисерок та польського й німецького режисерів, які дискутують про рух театральних тенденцій із заходу на схід. Така авторефлексія, що притаманна критичному театру, вже не вперше виникає на українській сцені, переважно у недержавному секторі і уявнює потребу українського театру працювати не лише зі складними соціальними темами, а й з власними внутрішніми проблемами та обмеженнями, шукати ефективного способу існування митця у часи постправди, руйнувати сценічну ілюзію і оголювати закулісну ієрархію.

Та, на жаль, тут автотерапія творців вистави заходить так далеко, що заступає собою ключові проблеми, які мені як глядачці не хочеться відпускати, й звучить як виправдовування, сховане за майстерною маскою іронії. Щоправда, команда проекту може заперечити і слушно зауважити, що профанація є ефективним засобом, який дозволяє уникати емоційної маніпуляції, та я вважаю, що й без того «Горизонт 200» є притомною перформативною роботою з несподіваним підходом до теми. У цій виставі Театр ім. Лесі Українки втілив свій потенціал найповніше: нові сенси, майстерна драматургія, актуальна режисура, яка перебуває у світовому контексті, й сильний акторський колектив, що творять справжню подію у театральному житті Львова.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *