VII Конкурс п’єс “Драма. UA”: що каже журі?

VII Конкурс п’єс «Драма.UA» завершився. Цього року ми отримали 111 текстів від 90 авторів та авторок! 1-го грудня стали відомі імена переможців.

Ними стали: Анастасія Косодій з п’єсою «Timetraveller`s guide to Donbass» в номінації «П’єса для дорослих» та Юлія Куліш з п’єсою «Тер’єр-міністр та його боягузка» в номінації «П’єса для дітей».

Поки молоді режисер/ки та актор/ки готуються представити найкращі тексти Конкурсу у рамках міні-марафону «Текст. Драма. Рогалики» в театрі Лесі, ми запитали в журі Конкурсу про їхні враження від найсвіжішої української драматургії.

Анна Коженьовська-Бігун – перекладачка, театрознавиця. Популяризаторка української літератури в Польщі

Ви давно вивчаєте українську драматургію. Чи спостерігається прогрес в розвитку української драми? Якщо так, то в якому напрямку. Якщо ні, то чого бракує для розвитку на Вашу думку?

Я бачу величезний прогрес у розвитку української драматургії. Перед усім під впливом незалежних театрів, які займаються питанням війни в Україні (наприклад Театр Переселенця). Бачу також, що українська драматургія, яка досліджує війну, переходить зі стадії вербатіму в стадію літературної креації, а ця вже вимагає глибшої рефлексії й літературної майстерності. Коли я працювала над антологією сучасної української драматургії польською мовою, я була вражена кількістю різноманітних жанрів, якими користуються українські автори. Це просто поліфонія голосів!

Що спільного і відмінного в сучасній польській і українській драматургії?

На мою думку спільна у наших драматургіях є певна суспільна вражливість на долю людей, які є жертвами політичних і моральних трансформації, незгода на інтерпретацію реальності згідно з офіційними канонами. Різниця є велика, якщо ідеться про найбільш сучасні теми, хоча би ті, які провокує війна. Тут українська драматургія розвивається у зовсім іншому напрямку.

Чого українські драматурги можуть повчитись в польських і навпаки?

Мов… Українські й польські драматурги повинні повчитися польської й української мов. Тобто поляки української, а українці польської… З цього могли би виникнути цікаві драматургічні проекти.

Ганна Улюра – літературознавиця, кандидат філологічних наук, літературна критикиня

Як часто Ви взагалі читаєте драму (по роботі чи просто)? Які сучасні драматургічні тексти вважаєте найцікавішими?

Читаю драматургію менше, ніж могла би. В пріоритетах літературного критика – книжки. Книжки драми українською читаю, звісно, всі. Аж одну-дві-три на рік, і виключно перекладні. Драматургія і книговидання в Україні ніяк один одного впритул не побачать. Але часом «вихоплюю» з таємних потоків п’єси авторів, яких давно люблю і за роботою яких слідкую. Наталя Ворожбит і Максим Курочкін – мої тривалі любові, завжди цікаво читати роботи Дмитра Тернового, Дмитра Левицього, Євгена Марковського, Дена Гуменного, захопливо спостерігати, як міняються з тексту в текст Наталія Блок і Анастасія Косодій. Ще кілька імен, десь 2-3 десятки п’єс на рік назбирується. Про системне читання говорити за таких обсягів не доводиться. Сучасну українську п’єсу наразі легше побачити на сцені, ніж прочитати в книжці; зрештою, все природно, але це – тривожна тенденція щодо суто якості текстів.

З якими темами і проблемами працюють драматурги в текстах цьогорічного Конкурсу? Чи є щось, що їх об’єднує з сучасними українськими поетами та письменниками?

Ніколи-ніколи не читала таких безграмотних текстів, як рукописи драматургів. Рада бачити, що нічого в цьому напрямку не міняється, без сарказму кажу. Як не дивно, це знак позитивної профдеформації. Автори призвичаюються точно чути живу мову живих людей і занадто захоплюються цією своєю надздібністю. Одна з найкращих жанрових п’єс лонглисту – «Дурний Микола» – саме через ту точну передачу мовлення і є такою вдалою. Але читати.. кров із очей тече. Так що в цьому «сегменті» все стабільно.

Формальні експерименти (точніше експерименти з формою) пішли, схоже, на спад і автори повертаються до класичних драматургічних структур. Реально з обох лонглистів тільки дві п’єси цікаво працюють з формою: «Мао Цзедун» і «Чаклунки», але й то все на рівні театру 1960-х. Повернення до традиційних поетологічних установок – непогана тенденція, «вчити матчасть» мають і найвідчайдушніші експериментатори. Просто традиційні структури не прощають помилок, занадто вже вони відточенні літературними практиками. Йонеско для дуже-дуже-дуже бідних («Перед вибором») нічим не кращих від Гаупмана для дуже-дуже-дуже бідних («ПГТ»); але і не гірший, ясно. Коротше, з позиції форми всі п’єси – скучні невимовно. А значить, варто поговорити про теми.

Дитяча п’єса – вселенський сум. Якщо зауважити, наскільки потужна в Україні проза і поезія для дітей, то навіть стриманого оптимізму фіналісти конкурсу в цій номінації не викликають. Магічна шароварщина, безперервне сюсюкання, мавки-русалки-характерники, безпорадне і безграмотне безкінечно-недоцільне віршування, лютий голий дидактизм (чит.: неумно і нудно). Смаки читача-глядача формуються змалечку. Привчені до такого діти вимагатимуть такої ж фальші в дорослому театрі. Кому треба? Дві п’єси говорять до юного читача нормальною, притомною мовою, розважають і т.і. що потрібне. Дитяча література на відміну від дорослої може задавати поведінкові стереотипи, а не тільки фіксувати їх. І «Тер’єр-міністр» та «Араміс» це роблять: розважальні динамічні тексти (динамічні навіть у випадку моноп’єси) про вельми тонкі проблеми комунікації. Зрештою, дитячий театр – він якраз і має забезпечити компетенцію глядача саме комунікативну.

Доросла п’єса. Кон’юктура – слово нехороше, явище та практики і поготів. П’єси про війну відверто кон’юктурні. І це навіть не сумно уже, а небезпечно. Привабливою здається хіба спроба осмислити війну з позиції Нащадка, але власне художня вартість фантасмагорії про подорожі в часі в пошуках причин і початків війни не тішить. Зате на диво сильні жанрові п’єси, які тримають планку тому, що осмислюють шаблони жанри по-новому. Мелодрама і комедія, «Готель» і «Микола», на позір розважальні, але тонко продумані історії і багаторівневі. Дві абсурдні п’єси – «Мао Цзедун» і «Перед вибором» – дзеркально відбивають недоліки одна одної, абсурд має бути над-логічним. І «Мао» це вдалося.

Відзначу окремо те, що сильно потішило. Сценічність. Всі автори лонглисту розуміють, що їхніх читач – це глядач в театральній залі. І це – немало, бо таке розуміння приходить не відразу, а вартує багато.

Чому на Вашу думку, сучасна українська проза та поезія розвивається краще і цікавіше за драматургію?

Уже вказала на розрив книговидання і театру. Це вагома причина запізнювання драматургії, неінтегрованість в літпроцес. Системна річ: драма як спосіб впливу і комунікації нині не те, щоб втратила свої переваги, вона і забула, що колись їх мала. Аудиторія у сучасних драматургів – а)малочислена, б)доброзичлива, в) функціонує в двох крайнощах: або абсолютно некомпетентна в тенденціях сучасного театру, або вузько професійна. Українську драматургію люблять-читають-дивляться, бо вона українська, а не тому, що конкурентоспроможна в естетичному плані. До речі, не люблять її за те саме. Закрите середовище не сприяє розвитку, в тому числі й інтелектуально закрите, це видно уже по п’єсах-фіналістах, які в принципі не в курсі тенденцій сучасної української прози і поезії (інакше б не повторювали їхніх помилок 15-10-річної давнини).

Ірина Гарець – драматургиня, керівниця Театру Сучасного Діалогу м. Полтава, кураторка соціальних проектів, завлітка Львівського театру ляльок

Які теми сьогодні цікаві державному театру, основною аудиторією якого є діти?

Львівському театру ляльок нині цікаві розвиваючі, пізнавальні теми, по типу: як це влаштовано. Але в нас є питання до самих себе: що саме цікаво сучасній дитини? Бо розмірковувати про це тільки з позиції дорослого – невірно. Ми, дорослі, не маємо навиків, роздумів, знань дитини, яка росте і розвивається в надшвидкому світові. Ми намагаємося дізнатися про теми, які турбують, які потрібні дітям, пропонуючи їм співпрацю в театральних проектах нашого театру.

Чому на Вашу думку сучасна українська драматургія для дітей не така цікава, як для дорослих?

На мою думку є кілька причин:
– дитячої драматургії дуже мало (і це питання попиту пропозиції від театрів теж)
– є вічні теми, які будуть цікаві дітям завжди (дружба, любов, вірність, співчуття, вчинок ), але засоби спілкування, подача матеріалу, утворення довіри і потреби в комунікації між дитиною і дорослим світом стрімко змінюються, і потрібно постійно «тримати руку на пульсі», щоб ефективно працювати над створенням дитячої літератури, драматургії.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *