Уявіть: людина з, повною кришталевих келихів, тацею в руках. Уявіть, що вона на кораблі. Під час 7-бального шторму. В келихах – залишки питної води. Обережно, бо берег – не близько.
Це могла б бути метафора нашого світу, який втрачає свої цінності і котиться під три чорти. Хоча цьогоріч реальність вперто доводить: вигадувати метафори – марна справа. Все одно стрічка новин вражає/лякає/обурює більше, ніж черговий фільм у 3D (який ви і так не побачите, бо в кіно не пускають).
От, наприклад, ми – театр. Хтось діє, хтось спостерігає. Раптом ця, дуже проста і на позір тривка, формула зламалась. Сьогодні ми анонсуємо новий сезон без найменшого уявлення, коли до нашої зали зайдуть глядачі. Без цієї взаємодії між людьми наша робота немає сенсу. Насправді ж, будь-яка робота не має сенсу.
Світ – крихкий. Остаточно. Без сумнівів.
Кліматичні зміни – не вигадка масонів. Так, ми всі помремо. Війна з Росією. Так, 6-ий рік. Так. Він ніби-то актор. Так, вони можуть прийти до Львова, якщо їх не зупинити. Так, Її облили кислотою на вулиці. Так, Її побили і згвалтували у відділку. Так, Його застрелив працівник поліції.
Так, ми продовжуємо працювати в театрі.
Культура – це теж зброя? Так, потужна. Так, водночас – крихка. Так, це стало несподіванкою.
Що робити, ймовірно, спитаєте ви. Уважніше слухати і дивитись, плавно діяти, глибше дихати і міцно тримати свою тацю крихкого. Ну, і, звичайно, мити руки.
Так, ми збираємось берегти одне одного і те крихке, що є між нами.