Театр Лесі — це простір. Сцена, рубка, фойє, кабінети, коридори, гримерки, галереї, цехи, балкони і кімнати з мітлами.


Театр Лесі — це люди, які наповнюють простір. Чоловіки і жінки. Без огляду на вік, національність, релігію чи сексуальну  орієнтацію.


Театр Лесі — це питання, відповіді на які шукають ці люди. Актуальні і вічні, загальнолюдські і вузькопрофільні, персональні і злободенні, закриті і відкриті. Найважливіше — бажання їх ставити.


Цей театр пережив карколомні злети і падіння. Один лише перелік його назв займе цілий абзац. Але ми не будемо робити цього зараз — і не тому, що хочемо їх забути. Для нас важливо їх пам’ятати. Для нас також очевидно, що ми — це тут і зараз. І зараз ми — Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. Кожне слово у цій довгій назві має для нас значення.


Львів

Важко переоцінити значення міста, яке об’єднало нас всіх. Покоління митців та інтелектуалів, які працювали і працюють тут сьогодні, витворили благодатне середовище, яке надихає та спонукає творити — чесно і відповідально.


Академія

Статус «академічного театру», який ми отримали у 2017 році, сприймаємо одночасно як відзнаку минулих здобутків, так і аванс майбутнім. Нам близьке визначення академії, як такого собі платонівського «оливкового гаю» — сприятливого, безпечного середовища для творчості; як простір, де без ворожості та осуду сприймають експерименти і помилки, де вітають дебютантів та переосмислюють/критикують класиків.


Драма

Поміж різноманіття жанрів сучасного театру ми надалі акцентуємо на драмі. Якщо точніше — на тексті. Для нас слова Шекспіра так само важливі й цікаві, як ідеї чи думки сучасників — наприклад, шахтарів з Добропілля.


Леся Українка

Леся Українка для нас — не бронзовий монумент. Без перебільшень, це абсолютно актуальна рольова модель для сучасних українок та українців. Її мистецька та інтелектуальна спадщина надихає нас «тримати спину рівно» та щоразу обирати позицію критичного погляду і дієвого потенціалу. Слова її сучасниці та товаришки Ольги Кобилянської — #бутисобіціллю — ми обираємо як довготермінове завдання, яке кожен і кожна з нас ставить перед собою.


Як це — бути собі ціллю? Для нас це означає бути надійними партнер(к)ами, бути відповідальними і чесними — перед собою і своїми колегами та колежанками.

Бути собі ціллю — це прагнути більшого.

Ми переконані: якщо кожен і кожна із нас роззирнеться та пошукає в собі сили зробити трішки більше, ніж зазвичай — для своєї родини, справи, країни, — то світ зміниться.

Щодня ми мотивуємо себе зробити трішки більше — для того, щоб театр Лесі, який сьогодні об’єднав усіх нас, ставав кращим. Ставав цікавішим, розумнішим, зручнішим та красивішим. І аби й самим рости і ставати кращими. 


Театр — мистецтво колективне. В цьому його сила і слабкість водночас. Аби бути сильнішими, для нас принципово формувати таку атмосферу в команді, де кожен і кожна має право заявити про свої прагнення та отримати можливість їх реалізації — не тільки як актОр, але і як Актор. Ми переконані, що театр не повинен обслуговувати чиїсь інтереси або втамовувати амбіції лише одного авторитарного лідера. Для нас театр — це вільне мистецтво, яке творять вільні люди.


Нам хочеться говорити про сучасне і актуальне, про тут і зараз, про те, що буде викликати в тебе відчуття причетності. Бо в широкому розумінні театр — це люди: ті, які промовляють і ті, які слухають, а між тим — те, як вони впливають одне на одного.