“Одіссея Пенелопи”
Авторська колонка режисерки та акторки Світлани Федєшової про процес створення вистави “Пенелопея” у театрі Лесі.
Якось я перебирала речі в шафі. Ховала літній одяг, витягаючи светри і пальта для осінніх променадів, і зависла на сукні, яка пахла морем. Попри всі дитячі гелі для прання, я чула запах минулих хвиль і спокою. Це було про нас. Про острів, на якому ми встигли побувати, про богемну легкість довгих суконь, які опинялись разом зі мною у воді. Тримаючи шифон в руках, я відчула, як в мені почав рости монолог Пенелопи. Я складала наше минуле у торби з запахом моря. Тоді я подумала: кожна з нас має спогади, які асоціативно виринають у житті через запахи, звуки, дотики, предмети. Простір, ніби, завмирає. Ти опиняєшся в міжчассі.
Про що вона мовчить? — тоді подумала я. Оця відома всім героїня твору Гомера. Чи досі «її» шлях не має значення? Тієї, яка чекає. Навʼязане суспільством бачення «її», виринає з-під кожної шпарини: будь смиренна, терпляча, страждай, плети та розплітай, як та Пенелопа. І мовчи. Інакше все, що ти скажеш — є ниттям. Нам, суспільству, воно — незручне, воно — не гарне. Та ще й десь нас зачепить, що маємо інше життя. Нема чого нас турбувати вашими проблемами! Це ж ваш вибір, що він пішов…
Це був вибір у 2022, коли добровольці взяли на себе сміливість стримати наступ та захистити, поки інші підготуються і приєднаються. Але, але… Але, власне, що це я? Я ж бо маю розкрити історію створення вистави, розповісти, як знайшла акторок. Без рефлексій про причини, процес писання не вдається. Та й чи треба, щоб вдавався? Не знаю.
Отже, в мені почав рости монолог і, водночас, ідея дати можливість жінкам розказати про себе самих. Я точно знала, що будуть монологи. Вони будуть інакші, не того ґатунку, як у Овідія в «Героїдах». З абсолютною присутністю, на відміну від, майже мовчазної героїні «Одіссеї». Це буде її, паралельний з ним, шлях. Він буде видимий. Це буде її подорож. Врешті, назва «Пенелопея» стала найвлучнішим рішенням в цій концепції, адже «вона» — є обовʼязковою умовою повернення (слова Кемпбелла з його книги «Богині»), і мало хто про це задумується.
Я не знала, який конкретно буде матеріал. Аліна Сарнацька відгукнулась, послухавши маю загальну ідею. Так народилась пʼєса «Племʼя чекання», яку я внесла у світ під назвою «Пенелопея». Це сучасна пʼєса з впізнаваними персонажками та перипетіями, навіть трохи з нецензурними вкрапленнями. Все, як у нормальних сучасних богинь, — жартувала я, читаючи.
Ще перед написанням повідомлення Аліні, я знала, що буде 7 акторок. Саме на такій кількості я спинилась, шукаючи людей в цей проєкт. Як по – курбасівськи вийшло — ще тоді встигла подумати я. Основою концепції був хор. Спів. Традиційний спів, спільне звучання, спільне буття в ритмі і голосі. Щось підтримуюче, наше і сильне. Цю палітру внесла Уляна Горбачевська. Вона стала тією музичною провідницею в нашій історії.Це були особливі пошуки та репетиції.
7 акторок. Ті, кому є що сказати, що мовити. 7 жінок військовослужбовців. Дві з них, вже були у театрі Лесі. Це Настя Перець та Ісабель Меркулова. Людмила Зборовська з театру «І люди, і ляльки». Світлана Мелеш з театру Заньковецької. Юлія Оліяр — колишня акторка театрального центру «Слово і Голос», Дарина Федина — колишня акторка театру Курбаса та Заньковецької. Врешті до команди доєдналась Юліанна Опалевич — акторка Першого театру та театру Око. Кожна відгукнулась на моє досить величеньке повідомлення в одному з чатів.
Нічого собі, колаба — теж встигла подумати я. Як зробити то все реальним, враховуючи графіки? Ми почали створювати той берег, наповнювати його зрозумілою всім нам темою та будувати сенси-мости. Ми були значенням, а форму цьому надали золоті руки цехів театру під керівництвом художниці Оксани Шпакович. Яка, ну дуже тонко відчула світ, який стояв у мене перед очима під час народження концепції. Це складний проєкт. Логістично — фантастичний. Кожній з нас було не просто викроїти час поміж основних робіт в театрах, але покроково ми таки пройшли цей шлях і дійшли до премʼєрних днів.
Тепер ми знайомимо тих, хто прийшов до нас з тою ідентичністю «дружини/партнерки військовослужбовця», з якою і самі ближче познайомились в контексті цієї роботи. Ми будуємо спільноту. Даємо можливість побути в ній. Хоча б півтори години. Сліпа пляма стала видимою. Направду, вважаю, що це досить сміливо: сказати про цей досвід і розділити його.
І на завершення — те, чого найбільше прагнули жінки в цій роботі, і те, що для мене особисто було надважливимо. Ця вистава — про гордість і вдячність. Попри всю, часом абсолютну, не легкість буття. Ця вистава — про силу. І його і її.
Якось я перебирала речі в шафі. Ховала літній одяг, витягаючи светри і пальта для осінніх променадів. Колись вони будуть разом.
Фото з репетиції вистави “Пенелопея”
19.02.2026
Ми відкрили на нашому сайті першу авторську колонку учасників та учасниць команди Театру Лесі, у якій вони ділитимуться своїми міркуваннями про актуальні події та процеси у театральному середовищі, а також матимуть змогу розповісти про власний досвід та нагальні новини театру Лесі.
Квитки на виставу “Пенелопея” можна знайти ТУТ