Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки – це сучасна мистецька платформа і молода активна команда, яка бореться зі стереотипами та привидами минулого і творить новий український театр.



Але не завжди цей театр дихав на повні груди, не завжди він взагалі дихав. Його історія залишила у спадок теперішньому поколінню безліч запитань, які вимагають відповідей. І тепер першочергове завдання – відновлення та розвиток театру, як мистецького осередку Львова та України.


Від зведення у 1911 році до сьогодні будівля на вулиці Городоцькій, 36 бачила чимало. І пам’ять про кожен з етапів розвитку чи занепаду, ремонтів чи розрухи, багатства чи бідності живе у кам’яних стінах та час від часу нагадує про себе перегорілою проводкою, покритими кіптявою стінами, відлущеною побілкою…

Яскрава і насичена історія одного із найбільших та найвідоміших військових театрів перегоріла як лампочка на колись розкішній люстрі у глядацькій залі. Щоб усвідомити, чому зараз ми маємо те, що маємо, потрібно зазирнути за лаштунки столітніх перипетій.


Про будівлю
Будівля в стилі модернізованого середньовіччя із елементами готичної і романської архітектури (як визначав один із авторів проекту) по вул. Городоцькій, 36 (колишня адреса: вул. Ґрудецька, 2b) має досить цікаву історію.
У XVIII ст. ділянка, яку згодом займатиме будинок, належала монахам – августинцям, а у XIX ст. костелу св. Анни. На поч. XX ст. архієпископ Юзеф Більчевський ініціює будівництво Католицького дому для Спілки католицьких товариств міста і доброчинних закладів із заздалегідь запланованим театральним залом. За задумом ініціаторів будівництва, він повинен був стати центром пропаганди католицизму, котрий водночас був би клубом, театром, місцем молитви. Дохід мав йти на доброчинні заходи.
Головою Спілки католицьких товариств був професор Львівської політехніки Максиміліан Тульє, відомий спеціаліст із будівництва мостів і залізобетонних конструкцій. Саме він узгоджував плани будинку і вів нагляд за його зведенням. Кращим визнали проект архітекторів Адама Опольського та Ігнатія Кендзерського. У грудні 1908 року розпочали будівництво.


В процесі будівництва використовувалися найновіші на той час технології та матеріали, в тому числі залізобетон. Зводили будівлю рік.
В будівлі було влаштовано новаторські, в ті часи, системи центрального опалення, каналізації та електричного освітлення. Будинок звели у три поверхи з мансардою, над якою ще й досі збереглася невелика башточка та мезонін над театральною залою. Мезонін – це велика кубічна надбудова. Взагалі мезоніни характерні для малоповерхового, найчастіше дерев’яного будівництва.
Центральний ризаліт на висоті другого поверху був оздоблений двома високими статуями: Богородиці і Св. Йосифа – патрона робітників. Майже триметрові фігури встановлено на крокшинах (збереглися дотепер), виконаних у вигляді колон із капітелями. Над статуями – балдахіни, виконані в модернізованих готичних формах. Скульптури авторства відомого львівського митця Антоні Попіля, автора пам’ятника Адаму Міцкевичу. Це була остання робота скульптора. На жаль, статуї і балдахіни над ними не збереглися. Верхівку центрального ризаліту прикрашав великий ягеллонський орел, вкритий срібною бляхою, який також не зберігся.


На першому поверсі – вестибюль і 12 просторих високих приміщень для крамниць зі складами. В крамницях продавали вино, виготовлене в монастирях, годинники, від баштових до кишенькових, релігійну біжутерію – медальйони, шлюбні обручки тощо.
У західному крилі першого поверху містилася редакція “Газети недільної”, адресованої католицькому населенню. Поруч були помешкання для монахинь з окремим входом з подвір’я.

У центральній частині другого поверху – просторий хол і буфет. З холу двоє дверей ведуть до театральної зали. З третього поверху – на балкон і до лож. Театральна зала містила 420 крісел і до 200 місць для стояння. В партері розміщено також 14 лож і амфітеатр на 80 місць. За залом було велике приміщення буфету, яке з’єднувалось ліфтом з рестораном внизу.
У лівому крилі другого поверху містилися канцелярія, різні гуртки. У флігелі цього крила – канцелярія і спальні інтернату для хлопців ім. Св. Станіслава Костки. Зі східного боку – приватні квартири для католицьких товариств. Відкриття Католицького дому відбулося 29 січня 1911р.
Великий зал Католицького дому орендував кінотеатр, котрий у різні часи мав різні назви: “Ілюзіон” (1911), “Стелла-Маре” (1911), “Геліос” (1911-1912), “Перлина” (1912-1916), “Народний кінотеатр Червоного Хреста” (1916-1918), “Світанок” та кіноклуб “Авангард” (1932-1944).
У 1918-1932 роках кінотеатр не працював.
Після І Світової війни в залі Католицького дому функціонував Малий театр (на відміну від оперного – Великого театру) та функціонував ресторан Юзефа Косіва.
У 1944-1948 роках працював кінотеатр “Москва”.



У 1948-1954 рр. в приміщенні містився театр оперетти – Театр музичної комедії.
1954 року його перевели до Одеси, натомість сюди з Києва переїхав Російський драматичний театр Радянської армії, заснований 1931 року. 


Про трупу

Заснована 1931 року в Києві під назвою Театр Київського військового округу. Спочатку це була аматорська трупа, яка згодом наповнилась професійними артист-ами/-ками. У 1933 році Театр Київського військового округу отримав постійне приміщення на вул. Мерінгівській № 8 (будинок Гейманового Театру) де працював до 1941 року. Свої театральні сезони на «Мерінгівській», театр відкрив 29 грудня 1933 року постановкою «Міжбур’я» за п’єсою Д. Курдіна. Перший художній керівник і режисер театру – Юхим Лішанський. Він працював з 1931 по 1941 рр. Його наступником став Бенедикт Норд з 1941 до 1947 рр. У залежності від перейменування округу, театр носив різні назви: Всеукраїнський Театр Червоної Армії (ВТКА), Театр Українського воєнного округу (УВО), Театр Київського особливого військового округу (КОВО). З початку військових дій 1941—1944 років, театр показував спектаклі на фронті – відтак, назви змінювались відповідно до того, на якому фронті перебував театр. До складу трупи входили А. Аркадьєв (згодом народний артист СРСР), Д. Голубинський (народний артист УРСР), Т. Інсарова, Г. Полежаєв (народний артист УРСР), С. Карпенко, Ю. Гаврильченко та інші. У 1944-1953 роках театр працював в Одесі, як Театр Одеського військового округу (ОдВО, або Російський драматичний театр Радянської армії).


 


Юхим Якович Лішанський,
художній керівник, головний режисер
Театру Червоної Армії КВО
1931-1941 рр.


 

 


Бенедикт Наумович Норд,
художній керівник, головний режисер
Театру Червоної Армії
1941-1947 рр.


 


Василь Федорович Федоров,
художній керівник і головний режисер
Театру Радянської Армії
Одеського воєнного округу
1947-1952 рр.


 

 


Напередодні і з нагоди 300-річчя Переяславської Ради 1953-го року за рішенням уряду УРСР був переміщений у повному складі до Львова. 1954 року театр вперше виступив у Львові, уже як Драматичний театр Прикарпатського військового округу. Трупа почала працювати у приміщення колишнього Католицького дому за адресою: вул. Городоцька, 36. В складі були народні артист-и/-ки України Зінаїда ДехтярьоваВіктор ЩербаковАнатолій КравчукЖанна Тугай, народний артист УРСР Борис Чинкін. Ці люди були видатними театральними майстр-ами/-инями і справжніми зірками свого часу. Вони збирали повні зали глядачів, були улюбленцями публіки і об’єктами для заздрощів колег з інших театрів. Репертуар складався переважно з соцреалістичних п’єс про радянських героїв. Він був покликаний інспірувати радянських людей на будівництво комунізму, тому щедро фінансувався з коштів Міністерства оборони. Відтак, в трупі були найталановитіші артист-и/-ки, а в буфеті – червона ікра. До речі, в 70-х у Львові її більше ніде не було. З 1967 року головний режисер театру – заслужений діяч мистецтв УРСР Анатолій Ротенштейн.


Засідання художньої ради Львівського російського драматичного Театру Радянської Армії Червонознаменного Прикарпатського воєнного округу. Затвердження макету до вистави «Майор як майор» А. Пінчука.

На фото: заступник начальника театру А. Агасьянц, народний артист УССР, лауреат Державної премії СССР, лауреат медалі ім. О. Попова А. Аркадьєв, начальник театру С. Смирнов, режисер В. Гаврилов, художник М. Ющенко, завідувачка літературної частини театру Т. Зоріна, головний художник, заслужений діяч мистецтв УССР, лауреат Державної премії СССР Б. Борисовець, головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв УССР А. Ротенштейн


Репертуар тих часів відповідає ідеологічному спрямуванню країни: «Людина з рушницею» М. Погодіна, «Більшовики» М. Шатрова, «А зорі тут тихі…» Б. Васільєва, «Останні» та «Васса Желєзнова» М. Горького, «Океан» О. Штейна, «Василь Тьоркін» за О. Твардовським, «Генерал Ватутін» Л. Дмитренка, «Прага залишається моєю» Ю. Буряківського тощо. Були постановки і за творами світових драматургів та українська класика.


 


«Сірано де Бержерак» Е. Ростана
У ролі Сірано – А. Старицький


 

 

 

 


«Місяць для знедолених» Ю. О’Ніла
У ролях: Філ Хоген – А. Аркадьєв,
Джозі – З. Дехтярьова,
Джеймс Тайрон – Б. Чінкін


 

 

 

 

 

 

 


«Гамлет» В. Шекспіра
У ролі Гамлета – Г. Полєжаєв


 

 

 

 


«Ханума» А. Цагарелі
У ролях: Ануш – Т. Залевська,
Сона – Ж. Тугай,
Коте – Г. Раюшкін


 

 

 

 

 

 

 


«Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка
У ролях: Мотря – В. Бондарівна,
Шельменко – В. Дальський


 

 

 


«Комедія помилок» В. Шекспіра
Сцена з вистави


 

 


Занепад і розпад Радянського Союзу дзеркально відобразився на історії театру. Після проголошення Незалежності України театр змінив назву, зберігаючи приналежність до армії тепер вже нової незалежної держави. Він був першим армійським театром, який змінив мову вистав на українську. Спочатку це був театр Прикарпатського військового округу, потім – театр Західного оперативного командування. У той час театр відзначається двома гучними постановками. У 1993 році – “Інтелігент, або Сповідь колишнього зека” за повістю І. Мотринця (режисер-постановник – народний артист України Анатолій Кравчук) та у 1994 році – “Адвокат Мартіан” за п’єсою Лесі Українки (режисер-постановник – народний артист України Анатолій Кравчук). Саме ця вистава стає візитівкою театру.


 

 

 


Анатолій Кравчук


 

 

 


У 1995 році театр перейменують у Драматичний театр Західного оперативного командування. Невдовзі військові вирішили, що утримувати театр недоцільно та збитково і закрили його. Працівники оголошували численні страйки та голодування, аби врятувати театр, але 2007 року Драматичний театр Західного оперативного командування припинив свою діяльність. Історія військового театру офіційно завершилась На його базі у 2008 році створено Муніципальний театр в підпорядкуванні Львівської міської ради. У 2011 році Муніципальний перейменовано на Львівський драматичний театр імені Лесі Українки. В цей період театр очолюють: директор – Микола Лисюк та художня керівниця – заслужена артистка України, акторка, режисерка – Людмила Колосович. У 2011 театр започаткував та провів Всеукраїнський театральний фестиваль «Ні, я жива, я буду вічно жити!», присвячений 140-річчю від дня народження Лесі Українки та 100-річчю виходу у світ драми-феєрії «Лісова пісня». Тут працюють досвідчені актор-и/-ки: народна артистка України Жанна Тугай, заслужена артистка України Валентина Купріянова, Тарас Кіцинюк, Анастасія Непомняща, Тетяна Фролова та молоде покоління: Галина Риба, Василь Баліцький, Марія Дзвонік (Городечна), Інна Лиховид, Валерія Новак, Оксана ЦимбалістСергій ЛитвиненкоВолодимир ПантєлєєвРита ГуркачНаталія Липко (Довгалюк)Іван Довгалюк та інші. Вони творять у тандемі з художницями Оксаною Радкевич і Наталією Руденко-Краєвською та балетмейстерками Наталією Каспшишак і Нінеллю Збєрею.


 


«Лісова пісня» Лесі Українки
У ролях: Мавка – Галина Риба
Лукаш – Василь Когут


 

 

 


«Моя дорога Памела» Дж. Патріка
У ролях: Глорія – Анна Єпатко
Памела – народна артистка України Жанна Тугай
Сол Бозо – Тарас Кіцинюк


 

 


«Великі пригоди Ріккі-Тіккі-Таві» Р. Кіплінга
У ролях: Батько – Сергій Литвиненко
Ріккі-Тіккі-Таві – Наталія Довгалюк
Мама – Анна Єпатко


 

 

 


«Собака на сіні» Лопе де Веги
У ролях: Графиня де Бельфлор – Інна Лиховид,
Теодоро – Василь Баліцький,
Марчелла – Марія Городечна
Анарда – Анна Єпатко,
Доротея – Валерія Новак



Афіша до І Всеукраїнського театрального фестивалю «Ні, я жива, я буду завжди жити»


У березні 2014 року Львівська міська рада призначила директором театру режисера та композитора Олексія Коломійцева. Він не відзначився здобутками чи досягненнями в управлінні театром, натомість здійснив ряд музичних постановок: мюзикл «Divka», живе кіно «Вівісекція», опера «Антиформалістичний райок», рок-опера «Ірод». Над створенням вистав і запрошені режисери. Саме в цей період у репертуарі театру з’являється унікальна у своїй інтерпретації вистава за п’єсою відомого українського драматурга Павла Ар’є «Баба Пріся» (режисер-постановник – Олексій Кравчук). До речі, ця вистава й досі у репертуарі театру. В червні 2015 року, актори та працівники театру висловили недовіру цьому керівнику. В цей же час закінчився контракт Олексія Коломійцева. Він провів конкурс на посаду художнього-керівника за підсумками якого, зайняв цю посаду. Оскільки конкурс відбувся з порушенням закону, ЛМР звільнила Олексія Коломійцева з посади і, в серпні 2015 року, призначили в.о. директора театру Миколу Павліва, який раніше очолював відділ регулювання орендних відносин управління комунальної власності ЛМР. Микола Павлів призначив в.о. художнього керівника львівського режисера Євгена Худзика, котрий працював на цій посаді менше року. Микола Павлів розпочав процес підготовки проектно-кошторисної документації для ремонту дахів та фасадів театру. У вересні 2016 року, за результатами конкурсу посаду художнього керівника зайняв драматург Павло Ар’є, який невдовзі залишив її. За час перебування на посаді, Павло Ар’є здійснив постановку «Том на фермі», започаткував Фестиваль театрів та, спільно з Миколою Павлівим, доклав зусиль, щоб театр отримав статус «академічного» у 2017 році.


 


«Вівісекція»
Сцена з вистави


 

 

 


«DIVKA» за творами І. Озаркевича та
І. Котляревського
Сцена з вистави


 


Прем’єра вистави «Баба Пріся». У ролях: Баба Пріся – лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Олег Стефан,
Вовчик – Сергій Литвиненко


 

 


 


«Слава героям» Павла Ар’є
У ролях: Андрій Васильович Чумаченко – заслужений артист України Юрій Хвостенко
Остап Ількович Шемеля – лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Олег Стефан


 

 

 

 

 


Павло Ар’є (справа) з артисткою Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки Анною Єпатко та фотографинею Олею Дмитрів


 

 


 


«Людина в підвішеному стані» Павла Ар’є
Режисер – Ігор Білиць
У ролі Людини в підвішеному стані – Дмитро Наумець


 

 

 

 

 

 


З 2017 року і до сьогодні театр очолює наймолодша в Україні директорка-художня керівниця академічного театру Ольга Пужаковська – менеджерка культури та громадська активістка. Разом з нею у штаті театру починає працювати команда «Драма.UA» – група незалежних театральних менеджерок. Програма директорки втілюється в нових постановках сучасних українських п’єс, у практикуванні експериментальних форм: перформансів, сценічних читань, імерсивних, постдраматичних вистав у співпраці з молодими українськими режисер-ами/-ками та драматург-ами/инями, відбувається реорганізація адміністративної частини колективу та розпочинаються перші ремонтні роботи фасаду театру за підтримки міста.





Кількість глядачів за сезон 2017/18 зросла майже вдвічі. Проводилися соціологічні та маркетингові дослідження для оптимізації робочих процесів та залучення нових категорій глядачів.
Масштабні зміни відбуваються у руслі творчості на чолі з головною режисеркою, кандидаткою мистецтвознавства Оленою Апчел, яка шукала, аби творити та творила, аби знаходити. Експериментальні, дослідницькі, документальні, новітні і завжди вражаючі вистави про актуальне, сьогоднішнє. Те, що горить, турбує, болить, ріже, змушує. Те, що між нами, з нами і в нас. Адже для творчості, як і для почуттів, меж не існує.

За період роботи у Театрі Лесі Олена Апчел, окрім ряду сценічних читань, здійснила масштабні постановки “Різдвяна історія” та “Горизонт 200”.


 


“Горизонт 200”  Олени Апчел і Оксани Данчук
Сцена з вистави


 

 

 

 


«Різдвяна історія» за повістю Чарльза Діккенса

Сцена з вистави


 

 

 

 


Над постановками працюють режисери Ігор Білиць та Артем Вусик.


«боженька» Валерія Пєчєйкіна
Режисер – Ігор Білиць
Ведмедик – Дмитро Наумець
Мишеня – Богдан Грицюк
Лисичка – Анастасія Лісовська
Зайчик – Анна Єпатко
Їжачок – Андрій Кравчук


«Любов)» – вистава-дослідження за мотивами драми “Блакитна троянда” Лесі Українки
Режисер-постановник – Артем Вусик
Сцена з вистави


У 2019 році в конкурсі на заміщення вакантної посади головного режисера перемогу здобув Дмитро Захоженко, який розпочав свою творчу біографію в Театрі Лесі з перформативного сценічного читання “Монстри руйнують висотки”.


“Монстри руйнують висотки”  Лукаса Голлігера


Головний режисер Дмитро Захоженко та директорка-художня керівниця Ольга Пужаковська. Тренінги для команди Театру Лесі 


Як писала патронеса нашого театру Леся Українка: «Я маю в серці те, що не вмирає». От і команда Лесі має у серцях силу духу, міцність характерів та безмежну любов до своєї роботи. Тому, наші дорогі глядачі, чекайте нових сюрпризів, нових пошуків, нових експериментів та нових ідей вже у цьому сезоні, який проходитиме під гаслом “обережно крихке”!


У статті використані дослідження Лідії Гершуненко

Використані фото Назарія Пархомика, Тетяни Джафарової, Романи Яремин, Мар’яни Павлюк, Вікторії Солов’юк