Банер до новини на сайті театру Лесі. На фото зображена сцена з вистави "ЖАГА". У центрі стоять чоловік та жінка, які тримаються за руки. На жінці одягнена рожева фата, яка покриває все її обличчя. На чоловікові - прозорий довгий плащ. Також вони одягнені у сірі костюми.

Роман Лаврентій
Член журі 8 Фестивалю-Премії «ГРА», театрознавець, доцент кафедри театрознавства та акторської майстерності ЛНУ ім. І. Франка

“Наживо вистава говорить більше, ніж це можна побачити на відео. На відео вона виглядала скромніше, а коли я побачив її в театрі, то відчув, що вона сповнена енергії.

Творці вистави цікаво комунікують із текстом Лесі Українки. Це «Камінний господар», але в незалежному, сучасному прочитанні, яке подекуди епатує, і ти думаєш: «Ну, це вже занадто».

Але з іншого боку — я це обома руками підтримую, тому що театр має право комунікувати з текстом Лесі Українки і пропонувати власну версію. Якщо ця версія сучасна, ставить актуальні питання, є сміливою і цілісною — то так, безумовно.

Для мене ця вистава — одне з відкриттів”

З інтервʼю на РадіоПерше 

Марічка Ільїна

артоглядачка, редакторка відділу культури медіа «Львівська Пошта», авторка проєктів #літтред і «Культура на РАЙОНі»
“«Жага» виноситиме вам мозок. Тут ви підхопите пісеньку Чіпа і Дейла – любовного патруля, слуг, трубадурів (Ростислав Колачник, Яна Колодійчук). Побуваєте на пресконференції селеби Жуана з абсурдними підготовленими питаннями, зокрема про точку G (ох, дякую за кринжатину від «колег», хоча чого ж не гнати – «про це ніхто не напише». Ги-ги, а от і ні). Почуєте про переваги життя в третій світовій і її «теплу лампову атмосферу». Ржатимете, як коні, і водночас ніяковітимете від побаченого.”
Зі статті «Камінний господар» від Театру Лесі і заньківчан: батл чи суголосся?» на медіа “Львівська Пошта”
Володимир Ярощук
Рецензент та оглядач культурних подій Львова, засновник онлайн–медіа”АРТерія”

“Вистава починається зі стьобу над національним театром. Не токсичного, а такого, знаєш, болісно впізнаваного. І це одразу розслабляє. Бо якщо театр може пожартувати з себе, значить далі він хоча б не буде прикидатися святим.

А потім прилітає перший візуальний ляпас.

Сцена з «барбі-упаковками» (як я їх побачив) виглядає настільки ефектно, що мозок на секунду реально зависає. Це красиво, нахабно красиво і дуже сексуально. Але не для галочки. Тебе одразу вкидають у тему: тут буде про бажання, і ти з цього вже нікуди не втечеш.

Драматургія Оксани Данчук тут як хороший редактор: тримає все разом і не дає розвалитись.

Білоненко не намагається «пояснити класику». Він з нею сперечається. І це значно цікавіше.

Сценографія, світло і музика працюють як одна система. Це не просто оформлення, це середовище, яке тебе буквально затягує. І іноді трішки перегружає, але чесно, це той випадок, коли «гучно» — це плюс.”