“В цьому стані ніжності і сили, ми теж маємо, що сказати світу”
Авторська колонка головної адміністраторки Ірини Чаниж, завідувачки трупи Оксани Литвиненко та акторки Наталі Мазур
Театр в Україні — це досить сувора та безкомпромісна до своїх працівників структура, яка часто очікує, що ти, як частина структури, залишаєш за лаштунками не лише особисті речі, а й особисте життя. Зокрема тема вагітності часто залишається без належного висвітлення. Для багатьох театральних (та не тільки) працівниць звістка про вагітність стає не лише радістю, а й джерелом тривоги. Страх втратити роботу під час декретної відпустки через зовнішні та внутрішні зміни досі переслідує жінок, які взяли на себе одну з найбільших відповідальностей — виносити та народити дитину.
Цей матеріал — спроба зробити видимим досвід, про який досі говорять занадто мало й тихо. Ми зібрали три реальні історії працівниць Театру Лесі, які поєднують роботу із вагітністю та материнством. Їхні тексти чесно і “без декорацій” свідчать про страхи, підтримку колег, роботу в останні місяці вагітності та спроби віднайти новий баланс між материнством і роботою.
Сподіваємось, що цей текст побачать саме ті люди, яким зараз найбільше потрібна підтримка й віра у зміни. Приклад Театру Лесі доводить, що театр може бути людиноцентричним простором, де є місце для проживання найважчого та найтрепетнішого досвіду без страху бути викинутою з процесу. Нехай ці відверті хроніки стануть опорою для кожної жінки, яка шукає свій баланс, і орієнтиром для українських закладів культури, які вчаться бути чутливими до людини.
ЯК ТЕАТР РЕАГУЄ НА ВАГІТНІСТЬ
Ірина Чаниж, головна адміністраторка
“Перша моя вагітність випала на доволі турбулентні часи в театрі, який за своїм вайбом, цінностями та багато чим іншим — не був подібним на Театр Лесі, яким він є тепер. Мені не було складно в період вагітності виконувати роботу, бо почувалася дуже енергійною і завзятою, але буквально рахувала дні до омріяної “відпустки”.
Ті виклики, з якими стикаються багато жінок, які вперше народжують, давалися мені непросто: хронічний недосип, проблеми з грудним вигодовуванням, я дуже болісно це переживала, бо ніяк не могла налагодити його, певна ізольованість від зовнішнього світу, бо часу просто немає, тільки ти і справи з малюком, всі ритми, звички, рутина перебудовуються під одну маленьку людинку, яка на 100 відсотків залежить від тебе тому коли повернулася до роботи, морально стало трохи легше, тай звикаєш і підлаштовуєшся Звісно, не хочу обманювати: якби не мій чоловік і його підтримка в цьому, мабуть, нічого б не вийшло. Дуже складно поєднувати роботу, побут з вихованням маленької дитини, якій і року не виповнилося (я вийшла з декрету, коли моєму синові було 10 місяців). Дуже вдячна Олі Пужаковській, яка на час мого повернення вже виграла конкурс на посаду директорки-художньої керівниці, за підтримку та розуміння. Я дуже сильно хвилювалася, що не впораюся, що не зможу працювати на 100 відсотків (мабуть, десь так і було), але розуміння, що в мене є підтримка не на словах, а в реальності, додавало мотивації та впевненості”
Оксана Литвиненко, завідувачка трупи
“Новина про мою вагітність звалилася на нас із Сергієм (мій чоловік, актор Театру Лесі) настільки несподівано, що ми й не одразу повірили. В голові — хаос. Мені — 35. Я дванадцятий рік працюю в театрі. Минув лишень місяць, як я пройшла конкурс на нову посаду. Соромно і незручно, бо я залишила найкращішу в світі керівницю без помічниці… і ще й до того в найближчому майбутньому піду з нової посади завідувачки трупи в декретну відпустку.
Мені було дуже важко. Кожна вагітність у кожної жінки щось забирає. Моя забрала в мене розум і більшу половину словникового запасу. Я настільки була нерозумною, що сама собі дивувалася. І це я дуже мʼяко описала ті сім місяців вагітності у театрі. Я робила мільйон помилок за день, не могла сформулювати думки навіть у своїй голові та агресивно ставилася до людей і предметів. Та я безмірно вдячна Олі (директорка-художня керівниця Театру Лесі) за розуміння, витримку і підтримку. Не памʼятаю, чи дякувала їй особисто, бо з цього періоду я багато чого не памʼятаю.”
Наталія Мазур, акторка
“Я пішла на творчий конкурс під час вагітності. Звісно, у мене була підозра, що моя вагітність буде фактором, котрий вплине на рішення, бо так працює система в Україні: жінкам треба боротися з різноманітними обставинами. Ми — завжди недостатньо чи занадто.
Я також пригадую, що, попри все, для мене було ціллю просто це зробити, без жодних докорів собі чи комусь за результат. Я дійсно відчувала, що мені буде достатньо бути там, робити те, що я роблю, і не боятись. Зробити присутність видимою — це моя репліка у «Милих створіннях», яка найточніше описує те відчуття і потребу.
Я повідомила про свою вагітність перед конкурсом, бо ми ж розуміємо, що театр — це репертуар. Справді важливо бути відвертими і довіряти одне одному, бо так ми будуємо комунікацію і здоровий театр, і саме в цій довірі для мене була цінність.”
ВАГІТНІСТЬ ПІД ЧАС РОБОТИ
Оксана Литвиненко, завідувачка трупи
“Наступний етап всієї цієї епопеї — вихід у декретну відпустку. І знову хаос думок: наче й хочу на відпочинок, бо організм знесилений до краю, але водночас не хочу ставити на паузу дванадцять років кар’єрного життя. Я впевнена, що з театру або йдуть назавжди, або не йдуть ніколи. Або розривають усі невидимі нитки, або навіки сковують себе незламними ланцюгами. Я не змогла піти. Мої нитки виявилися напрочуд цупкими. І найміцніша нитка — це мій Сергій. Перший місяць після народження Магдалени він залишався єдиним місточком між мною і театром. Вже через місяць я прийшла з моєю дівчинкою в театр. Через три місяці намагалася повернутися до роботи, але мій мозок не зумів впоратися. Спроба виявилася провальною. Та я все одно приходила в гості, на прем’єри, щодня слухала театральні історії від Сергія…”
Ірина Чаниж, головна адміністраторка
“Повернення до роботи я проживала трохи болісно. Коли ти довгий час ізольована, живеш лише своїм дитям і світ крутиться навколо підгузків, годувань, гулянь і виходу з післяпологової депресії (принаймні, так було в мене), то мимоволі починаєш думати, що ти відстала від життя, а наздогнати його якось ніяк і не можеш. Якийсь час мені було соромно, що роблю щось не так, що стала недостатньо компетентною в якихось питаннях. Згодом зрозуміла, що моя гіпервідповідальність і фонова тривожність диктували мій стан тоді. Мабуть, треба було трохи часу, щоб переключитися і звикнути до нового ритму життя. Зараз дякую собі, що обрала цей шлях, багато в чому загартувала себе, не жертвуючи часом з сім’єю та дитиною. Був щемкий момент після повернення з декрету: до Дня театру мене нагородили як найкращу працівницю культури. Можливо, це був жест підтримки молодої мами. Мені досі приємно, бо я справді старалася сумлінно працювати весь рік”
Наталія Мазур, акторка
“До народження сина у мене було в репертуарі театру Лесі дві читки, також я мала перформативне читання в Jam Factory Art Center. Пригадую, що в читці «Я, війна і пластикова граната» я прожила неймовірний досвід співбуття на сцені з сином, бо покази були навіть на останньому місяці. Це був невеличкий обʼєм тексту, але у мене вже був великий живіт, і в процесі читання син рухався всередині мене. Це ж такий фантастичний досвід — розділяти з ним сцену і водночас бути дуже інтимною в цьому моменті, бо це відчуття належить лиш мені, хоч переді мною сидить повний зал і партнер по читанню.
Такі речі не стираються з памʼяті. Це унікальний досвід віри і поваги, бо я певна, що якщо жінка хоче продовжувати працювати в театрі на пізніх місяцях вагітності та їй дозволяє це зробити стан здоровʼя, то рішення знайдуться. Повірте в цьому стані ніжності і сили, ми теж маємо, що сказати світу.”
ЩО Б Я ХОТІЛА СОБІ ТА ІНШИМ ЖІНКАМ, ЯКІ ПРОХОДЯТЬ ЦЕЙ ДОСВІД
Оксана Литвиненко, завідувачка трупи
“Минуло два роки. Зараз я працюю на пів ставки, а Магдалена буває в театрі частіше, ніж на дитячому майданчику. Безумовно, моя донька — це найцінніший скарб і найбільше досягнення у житті. Та мені мало бути «наполовину» в роботі, аби не втратити себе.
P.S. І я не можу не написати, що маю найкращого у світі чоловіка. Просто як факт. Без довгих пояснень.”
Ірина Чаниж, головна адміністраторка
“Не хочу давати порад, типу: не бійтеся швидко виходити з декрету чи щось в тому дусі, адже це завжди дуже індивідуальний досвід. Мій перший досвід був непростим, але трохи навіть захопливим. Зараз я ставлюся спокійніше і легше до багатьох речей. Дуже важить: де, з ким і як ти працюєш, яка мотивація тобою керує і, звісно, люди. Для мене це основа.”
27.06.2026
Ми відкрили на нашому сайті першу авторську колонку учасників та учасниць команди Театру Лесі, у якій вони ділитимуться своїми міркуваннями про актуальні події та процеси у театральному середовищі, а також матимуть змогу розповісти про власний досвід та нагальні новини театру Лесі.