“Інклюзивність — це процес”
Авторська колонка комунікаційниці Театру Лесі та акторки театру “ЛАВА” Іванес Анастасії.
У вересні 2025 року мені вдалося потрапити на навчальний воркшоп «We want more», який відбувався в театрі “Teatro São Luiz” у Лісабоні. У ньому взяли участь близько 50 людей з різних країн і лише я була з України.
Колись Ніна Мацюк сказала на тренінгу в Театрі Лесі: «Інклюзивність — це процес». Для мене лісабонський воркшоп став продовженням цього процесу. А ще: спонукою до дії, натхненням освоїти і привезти новий досвід додому та працювати з ним тут.
Ми мали достатньо часу (нарешті!!) для ґрунтовного діалогу про доступність у різних країнах, а також змогли побачити, як це — коли театр справді є доступним. “Teatro São Luiz” став для мене одним із найкращих прикладів: усі простори театру, включно з технічними, доступні для людей, які користуються кріслом колісним; все позначено жовтим маркуванням; написи продубльовані шрифтом Брайля; у театрі є ліфт і доступні гримерки. Тоді я часто думала про те, як було б класно, якби б і наш Театр Лесі був таким. І мене страшно тішить той факт, що це вже відбувається. Коли я повернулася у Львів, у театрі саме почались ремонтні роботи над встановленням ліфта до великої сцени!
Попри зростання уваги до фізичної доступності театрів, участь людей з інвалідністю в Україні досі залишається обмеженою — особливо на професійному рівні. Адже сама по собі фізична доступність простору не означає можливості повноцінної участі в ньому для всіх. Сцена як інструмент видимості, як платформа для озвучення власних проблем, чи досвіду досі є привілеєм, а не універсальним правом.
Памʼятаю, як під час одного з тренінгів ми говорили про прогалини у доступності. Найбільше мені закарбувалася думка хореографки та театральної менеджерки Джулії Вітіелло з Італії. Вона розповідала про сучасні італійські вистави за участі людей із синдромом Дауна, у яких актори говорять про власну тілесність та сексуальність. Джулія вивела на дискусію запитання: наскільки подібні сцени етичні? Чи не є це, як вона висловилась, «використанням людей із синдромом Дауна»? Як зрозуміти напевне, що їм справді комфортно про це говорити?
Тоді я вперше замислилася: а чи я взагалі бачила колись в Україні вистави у театрах, де грають люди із синдромом Дауна?
У 2024 році мені пощастило долучитися до проєкту «Камінь. Ножиці. Папір» від «Емаус» (кураторки — Уляна Рой та Марічка Косійчук). Разом із людьми з різними видами інвалідності (здебільшого це були люди із синдромом Дауна) ми протягом півтора-двох місяців працювали разом: проходили тренінги, створювали сцени, досліджували теми, які нас об’єднують — любов до себе, страхи, дружбу між людьми.
Цей процес був відкритим і живим: ми вчилися вибудовувати взаємодію, слухати одне одного і, водночас, просто веселились. У результаті з’явилася легка, ігрова робота тривалістю близько 35 хвилин. На жаль, показ відбувся лише один — для друзів і родичів учасників, які дуже тепло його прийняли. Цей проєкт не мав на меті створення повноцінної вистави — радше він був спрямований на соціалізацію. Проте, сам процес включав усі етапи роботи над сучасною постановкою у театрах: дослідження, написання тексту, етюди, пошук сценографії та костюмів. Фактично це був devise theatre.
Якщо спробувати знайти інформацію про подібні ініціативи в Україні, можна натрапити на схожі проєкти. Однак робіт, створених на професійному рівні, майже немає. Більше того, багато з них несвідомо інфантилізують людей із синдромом Дауна: їх не навчають професійно працювати у театрі, до них не висувають акторських вимог, а їхню участь сприймають радше як «добре, що вони взагалі це зробили», або «зворушливий виступ», ніж як повноцінну театральну роботу. І це є великою проблемою. Адже в Україні досі бракує (їх просто немає) просторів, проєктів чи фахівців, які були б готові працювати з людьми з різним типом інвалідності саме у професійній театральній площині.
В Лісабоні я побачила інший підхід. Там інклюзивність — це не про поблажливість, а про рівність. Не: «вони люди з інвалідністю, і будь-який результат уже хороший», а: «ми всі працюємо разом, щоб створити якісний мистецький продукт». Яскравим прикладом для мене став документальний фільм про процес створення вистави «Калігула» португальського режисера Марко Паїви у “Teatro São Luiz”. У виставі беруть участь актори із синдромом Дауна, порушеннями зору та слуху. Також у ній грає Пауло Азеведо — відомий португальський актор без кінцівок. Це складна, багаторівнева робота, де кожен актор має власну сцену, текст і відповідальність. І ключем до її успіху є саме процес: у фільмі видно, як режисер вибудовує довіру, працює з кожним індивідуально, шукає підхід — не як до «особливих» чи «інших», а як до партнерів. Це захоплює. І, водночас, показує, що такий підхід цілком можливий в Україні.
Нам потрібні простори, де люди інвалідності (особливо люди із синдромом Дауна) можуть навчатися театру, розвиватися і створювати вистави на професійному рівні. Театр завжди був місцем зустрічі різних людей та думок, тому він має бути доступним для всіх: і глядачів, і перформерів. Моя нова ціль — створити професійну виставу за участі людей з інвалідністю, і я сподіваюся, що мій досвід надихне інших театральних митців та менеджерів робити український театр доступним для людей з різним типом інвалідності.
Інакше інклюзивність так і залишатиметься декларацією, а не практикою.
Фото з навчання на воркшопі «We want more» (театр “Teatro São Luiz”, Лісабон, Португалія)
09.04.2026
Ми відкрили на нашому сайті першу авторську колонку учасників та учасниць команди Театру Лесі, у якій вони ділитимуться своїми міркуваннями про актуальні події та процеси у театральному середовищі, а також матимуть змогу розповісти про власний досвід та нагальні новини театру Лесі.